Телевізор - злодій часу
Ще кілька десятиліть тому, коли не було телебачення, люди похилого віку майже весь вільний час присвячували молитві за своїх дітей та онуків. З появою телебачення неначе хтось увійшов у їхнє приватне життя і став центром їхньої уваги. Телебачення вкрало у них дорогоцінний час їхньої старості, який вони могли присвятити молитві за спасіння своєї душі і спасіння своїх дітей та онуків. Через телевізор вони втратили цей великий шанс!
Згадую свою бабусю, в якої троє близьких родичів понад 100 років тому виїхали до Америки, в Чикаго. Бабуся особливо про них трьох щодня згадувала у своїх молитвах. Вона ніколи не дивилася телевізор. Казала, що це злодій часу. Весь вільний час вона використовувала на молитву.
Також згадую розмову з іншою жінкою, 80-літньою бабусею. Я запитав її: «Чи ви молитеся вдома за своїх дітей?». Вона кивнула і сказала: «Так, і за своїх онуків. Я мала вісім дітей. Коли вони підростали, я мусила з раннього ранку аж до пізнього вечора працювати і дбати про них, про те, щоб їх прогодувати, бо я була вдовою. У той час я молилася при роботі і приносила Богу всі хрести і турботи. Я з нетерпінням чекала одного: дожити до старості, і щоб ніхто вже не заважав мені якнайбільше молитися до Бога». Я запитав: «А як довго ви тепер молитеся?». Вона посміхнулася і сказала: «Я постійно молюся. Я щаслива, що тепер можу весь час присвячувати Богові і молитві». Я запитав: «А Ви маєте телевізор?». Вона відповіла: «Дочка принесла його мені, але я його навіть ніколи не включала. Я молюсь до пізньої ночі, говорю з Богом, а коли вночі прокинуся, також з Ним говорю, передусім про своїх дітей та онуків, і прошу, щоб Бог охороняв їх від небезпек світу і щоб дух брехні не звів їх до вічної погибелі».
І сьогодні Бог шукає людей, які би випрошували благословення і Божу допомогу в цій надзвичайно важкій боротьбі.
+ Ілля
Про єдність (Рим. 15:5; Фил. 2:2)
Часто люди помиляються у своїх виборах і переконуються, що всі навколо самолюбні й шукають добра тільки для себе, а про інших не дбають.
Одного разу сапери побудували через ріку Віслу легкого моста, на якому стояла більше, ніж сотня вояків. І враз швидка течія води перекинула того моста й усі вояки разом із мостом полетіли у воду. Ніхто з них не думав про іншого, а кожен рятувався сам на дошках і балках перекиненого моста: вояки один через одного лізли на дошки, спихали один одного, аби лише самому врятуватися.
Точнісінько так робиться у світі взагалі, навіть серед людей, які ніби співпрацюють із собою. Кожен намагається виплисти нагору, хоч би й на головах своїх ближніх. Тому в різних товариствах, організаціях, партіях кипить безупинна прихована боротьба, ворожнеча, заздрість і постійні інтриги.
Але не так було в таборі Христа. Там була дружба, згода, єдність і вірність Христові аж до смерті.
І досі ті, яких дійсно Господь вибирає, не топлять один одного, а працюють для Господа в єдності духа.
Правдивий друг (Прип. 17:17; 27:9)
Один молодий чоловік за доведений злочин був осуджений на пару літ в'язниці. Його відвідали там три друзі.
- Я просто не можу повірити, що ти таке міг зробити, - сказав один.
- І як ти міг так низько впасти? - додав другий.
У їхніх словах бриніли розчарування та докори, які тільки ще більше ранили й без того змучене серце нещасного.
Але третій протягнув другові руку та сказав: "Не журися, друже, це може з кожним статися. Ми не ліпші від тебе й у тяжкій спокусі могли б зробити ще гірше. А тому, що б ти не зробив, я залишаюся твоїм другом назавжди!"
Це і був правдивий друг. Друзі пізнаються в нещасті.
Таким другом нещасних, тих, що впали і злочинних, є Христос, Який не судить і не докоряє, а рятує, підносить і потішає.
Про товариство християнина (Прит. 27:9; Ів. 14:2-3)
Один віруючий, умираючи, сказав, коли його запитали, чи йому не шкода залишати цей світ:
- Світ, як такий, мене ніколи не цікавив, а, переходячи до небесної батьківщини, я змінюю тільки місце, але не товариство, в якому я опинився, з яким здружився і яке полюбив. Тут на землі я був у спільності з Богом, з моїм Спасителем і з Божими дітьми. Я жив із ними в дружбі й там в небесах я не буду поводитися інакше.
Дорогий друже, а чи ти живеш у дружбі зі Святим Богом, з Його Сином і зі всіма дітьми Божими?
І він помер… (Ів. 11, 25-26)
У Лондоні жив купець, який не вірив у божественне походження Біблії, ніколи не читав Слова Божого і не слухав проповідей.
Якось одній із його племінниць вдалося все-таки умовити його послухати одну проповідь. Цього дня проповідник читав із п’ятого розділу Буття, в якому вісім разів зустрічаються слова: "І він помер". Сама племінниця була розчарована.
- Чому Бог припустив, - думала вона, - що саме сьогодні проповідник обрав такий монотонний текст про родовід?
Дорогою додому дядько не промовив жодного слова. З кожним кроком у його вухах звучали слова: "І він помер".
Увечері в кімнаті з кожним ударом настінного годинника у його вухах звучало: "І він помер". Наступного ранку, сидячи за письмовим столом, він знову чув лише ці слова: "І він помер". Він не міг сконцентрувати свої думки й навіть у простих підрахунках став робити грубі помилки.
- Ні, - вигукнув він, - я мушу сам ще раз прочитати цей розділ!
Він розкрив роками нечитану Біблію і прочитав розділ з наполегливо повторюваними словами "І він помер", що нагадували йому так наполегливо про неминучість смерті.
Бог ужив ці слова, щоб розбудити його совість, що давно заснула.
- Зараз я ще серед тих, що живуть, - думав купець, - але й про мене колись теж буде сказано: "І він помер". А що потім?
Усвідомлюючи згубний стан своєї душі, він не знайшов спокою, поки не пізнав Ісуса Христа як свого Спасителя, який сказав: "Я - воскресіння і життя; віруючий у Мене, якщо й помре, оживе" (Ів. 11, 25-26).