Effata - відкрийся!

Християнський блоґ

Спільнота Effata Увійти

Правдивий друг (Прип. 17:17; 27:9)

Один молодий чоловік за доведений злочин був осуджений на пару літ в'язниці. Його відвідали там три друзі.

- Я просто не можу повірити, що ти таке міг зробити, - сказав один.

- І як ти міг так низько впасти? - додав другий.

У їхніх словах бриніли розчарування та докори, які тільки ще більше ранили й без того змучене серце нещасного.

Але третій протягнув другові руку та сказав: "Не журися, друже, це може з кожним статися. Ми не ліпші від тебе й у тяжкій спокусі могли б зробити ще гірше. А тому, що б ти не зробив, я залишаюся твоїм другом назавжди!"

Це і був правдивий друг. Друзі пізнаються в нещасті.

Таким другом нещасних, тих, що впали і злочинних, є Христос, Який не судить і не докоряє, а рятує, підносить і потішає.

Про товариство християнина (Прит. 27:9; Ів. 14:2-3)

Один віруючий, умираючи, сказав, коли його запитали, чи йому не шкода залишати цей світ:

- Світ, як такий, мене ніколи не цікавив, а, переходячи до небесної батьківщини, я змінюю тільки місце, але не товариство, в якому я опинився, з яким здружився і яке полюбив. Тут на землі я був у спільності з Богом, з моїм Спасителем і з Божими дітьми. Я жив із ними в дружбі й там в небесах я не буду поводитися інакше.

Дорогий друже, а чи ти живеш у дружбі зі Святим Богом, з Його Сином і зі всіма дітьми Божими?

І він помер… (Ів. 11, 25-26)

У Лондоні жив купець, який не вірив у божественне походження Біблії, ніколи не читав Слова Божого і не слухав проповідей.

Якось одній із його племінниць вдалося все-таки умовити його послухати одну проповідь. Цього дня проповідник читав із п’ятого розділу Буття, в якому вісім разів зустрічаються слова: "І він помер". Сама племінниця була розчарована.

- Чому Бог припустив, - думала вона, - що саме сьогодні проповідник обрав такий монотонний текст про родовід?

Дорогою додому дядько не промовив жодного слова. З кожним кроком у його вухах звучали слова: "І він помер".

Увечері в кімнаті з кожним ударом настінного годинника у його вухах звучало: "І він помер". Наступного ранку, сидячи за письмовим столом, він знову чув лише ці слова: "І він помер". Він не міг сконцентрувати свої думки й навіть у простих підрахунках став робити грубі помилки.

- Ні, - вигукнув він, - я мушу сам ще раз прочитати цей розділ!

Він розкрив роками нечитану Біблію і прочитав розділ з наполегливо повторюваними словами "І він помер", що нагадували йому так наполегливо про неминучість смерті.

Бог ужив ці слова, щоб розбудити його совість, що давно заснула.

- Зараз я ще серед тих, що живуть, - думав купець, - але й про мене колись теж буде сказано: "І він помер". А що потім?

Усвідомлюючи згубний стан своєї душі, він не знайшов спокою, поки не пізнав Ісуса Христа як свого Спасителя, який сказав: "Я - воскресіння і життя; віруючий у Мене, якщо й помре, оживе" (Ів. 11, 25-26).

Давайте і дасться вам (Лук. 6:38; Дії 20:35)

Один із друзів ігумена Макарія подарував йому велику китицю винограду. Поглянувши на блискучі плоди, ігумен згадав одного зі своїх монахів, який був дуже ослаблений. Він заніс йому виноград і сказав: "Підкріпися цими ягодами! Вони будуть корисними для тебе".

А монах, у свою чергу, згадав бідну хвору жінку, яка жила недалеко від монастиря. "Як корисний був би для неї цей виноград", - подумав він і негайно заніс його для неї. Жінка довго любувалася прозорими плодами, а відтак сказала своєму малому синові: "Подивись, які прекрасні плоди! Але вони занадто гарні для мене. Тільки якась дуже добра людина гідна їх. Ось хоч би наш милий ігумен Макарій, котрий живиться тільки овочами. Віднеси йому цей виноград".

І ось виноградна китиця вернулася знову до того, хто перший приніс її в жертву для іншого. Але кожному, хто її отримував, вона приносила хвилини радості й це була радість даючого й приймаючого. Той, хто отримував, підбадьорювався думкою, що він не забутий, що хтось його пам'ятає й любить.

А той, хто давав, був щасливий при думці, що він може викликати радість в іншому тим добром, яке йому самому було дане.

А що ви думаєте, що зветеся Божими дітьми? Чи дбаєте ви про те, щоб зробити добро іншим, які його так потребують?

Про лагідність (І Кор. 10:1)

Одна бідна й самітна, але в той сам час розпусна й озлоблена дівчина, була дуже хворою. Друга ж віруюча дівчина, колишня її товаришка, відвідала її й, побачивши, що в кімнаті бруд і непорядок, взялася за порядкування. Вона все помила, почистила, поправила постіль, наварила для хворої їсти й, нарешті, збираючись піти, запитала хвору, чи не захотіла б вона, щоб помолитися за неї? Але та грубо відповіла: "Іди собі звідси зі своєю молитвою й не надокучай мені!"

Те саме повторилося й на другий і на третій день. Але віруюча мала багато лагідності до нещасної й продовжувала приходити й опікуватися нею, аж поки та видужала. Зробивши останній раз порядок у кімнаті, поправила білизну, послужлива християнка підійшла до своєї колишньої, але впалої подруги й сказала:

- Отже, мила моя, ти вже цілком здорова й немає потреби, щоб я довше тобі надокучала. Завтра я вже не прийду. Дозволь же мені хоч поцілувати тебе наостанок!

Нещасна давно вже страждала від докорів сумління за свої грубі відношення до своєї добродійниці, але ці слова остаточно зворушили черстве серце впалої. Вона кинулася на шию своєї доброї подруги й гірко заплакала. Облегшивши слізьми своє серце, дівчина просила про прощення й гаряче дякувала за служіння їй у тяжкі дні хвороби. І, насамкінець, виявила бажання стати також на Божу дорогу. Обидві стали на коліна: одна в сльозах покаяння, а друга в сльозах радості, дякуючи Господеві за спасіння її товаришки.

Так, Христова лагідність і порозуміння, а при тому добродійна любов - це найпростіша дорога навіть до найбільше озлобленого серця.